Алексiй Ільковіч
Іларіон Ільковіч (26.1.1874 – 10.3.1956) быв ґрекокатолицькый священик в Шаріськім Щавнику і у Фулянцї коло Пряшова, ёго жена была Іріна Ільковічова (13.8.1881-3.9.1953), роджена Тороньска. Отець Іларіон, або Гілар владїв веце языками. Знав добрї по мадярьскы, нїмецькы, руськы, словацькы і, самособов, по русиньскы. Родина ґрекокатолицького священика Іларіона Ільковіча была русиньской народности.
Довєдна ся в русиньскій ґрекокатолицькій родинї отця Гілара і ёго жены Іріны народило четверо дїтей – Миколай, Діоніз, Алексій і Марта. Родічам барз залежало на освітї своїх дїтей, зато вшыткым дали можность штудовати на высокых школах. Двоме ёго сынове, Миколай і Діоніз і дївка Марта штудовали на Карловій універзітї в Празї, Алексій там не доштудовав право.
Хоць в офіціалных документах фіґуровало властне мено (Г)Іларіон Ільковіч, містне жытельство, враховано найблизшой родины, знало ҐК священика Іларіона під меном Гілар Ільковіч. Так го ословлёвали, но і сам ся тaк підписовав. Іларіон Ільковіч быв веце раз вязненый, наперед фашістами про своє несогласіє з ґардістічнов, людацьков політіков, по заказї і ліквідації ҐК церькви по Пряшівскім соборі дня 28. 4. 1950, в 50-х роках зась комуністами. Кедь го пропустили з вязніцї, не вернув ся до Пряшова, але із женов Ірінов жыв із сыном Діонізом в Братїславі, котрый їх доховав до смерти.
Миколай Ільковіч – *1904 – Шаріськый Щавник – †1978 – Пряшів
Найстаршый із сородинцїв – Миколай ся народив в Шаріськім Щавнику. По матурї на реалній ґімназії в Пряшові быв приятый на Природознавчу факулту Карловой універзіты в Празї, а то на шпеціалізацію: учітель математікы і фізікы. Выштудовав успішно. Свою педаґоґічну карьєру зачінав на Руській ґімназії в Пряшові в роцї 1936, за Словацького штату робив на Руській учітельскій препарандії в Пряшові (інштітут выховлёвав учітелїв про основны школы) як директор. З політічных прічін быв з того посту іщі почас войны одкликаный. По войнї прияв місто на Середнїй промысловій школї ставебній у Пряшові, де учів аж до пензії. Выховав дві ґенерації ставебных техніків, приправив на далшы штудії будучіх ставебных інжінїрів і архітектів з выходной Словакії. Екстерно чітав лекції з фізікы і вів з нёй цвічіня на Педаґоґічній факултї УПЙШ в Пряшові.
Ёго найвешков залюбов у вольнім часї была атлетіка. Дакілько років быв фунціонарём, розгодцём атлетікы на крайскій уровни. На ёго честь зорґанізовали пряшівскы атлеты Меморіал Миколая Ільковіча в легкій атлетіцї.
Марта Ільковічова – *1912 – Фулянка – † 1993 – Пряшів
Наймолодшов із сородинців была єдина дївка Марта. Матуровала на Реалній ґімназії в Пряшові. На Філозофічній факултї Карловой універзіты в Празї выштудовала руськый і нїмецькый язык. По навернутю до Пряшова учіла языкы на Руській ґімназії в Пряшові. В 1950. роцї, в часї тзв. Пряшівского собору, при увязнїню свого отця, ґрекокатолицького священика, Іларіона Ільковіча, остро протестовала, за што і єй затримали. Мусила ся учітельства вздати за то, же ся поставила на обрану свого нянька, котрый не хотїв переступити на православну віру. Такым способом ся про ню браны вшыткых школ на Словакії заперли. Роботу єй нашов брат Діоніз. Далшы рокы пережыла в Шаморінї, де робила учтовнічку на дружстві. Як пензістка ся вернула до Пряшова. Ту жыла аж до своёй смерти.
Діоніз Ільковіч – *18. януар 1907, Шаріськый Щавник – † 3. авґуст 1980, Братїслава, фізік і фізікалный хемік русиньского походжіня
Aлексій Ільковіч – русиньскый новинарь
*20. 4. 1910 Фулянка – † 20.12.1944 Пряшів
Алексій Ільковіч ся народив як третїй сын ґрекокатолицького священика Іларіонa (Hilára) Ільковіча і ёго жены Іріны.
Алексій Ільковіч ся народив 20. апріля 1910 року у Фулянцї, маленькім селї коло Пряшова. Родічі великый притиск у выхові клали на русиньску самосвідомость. На Алексія мав великый вплив ёго вуйко, Др. Еміліян Тороньскый, брат ёго матери, член Централной Руськой народной рады в Ужгородї, котра взникла в 1918. роцї і была главным орґаном Русинів в першій Чехословацькій републіцї. Матуровав на Руській ґімназії в Пряшові. Почас штудій го інтересовала лінґвістіка, дарило ся му штудовати чуджі языкы. Інтензівно ся інтересовав о русиньску културу.
В часї штудій на середнїй школї быв вєдно з братом Діонізом членом фолклорного колектіву, котрый мав в репертуарї русиньскы і руськы народны співанкы і де ся научіли грати на балалайцї і на мандолинї.
В штудію продовжовав на Правницькій факултї Карловой універзіты, де пришов до контакту з новинарьсков професіов. Наконець штудії права охабив і зачав інтензівно писати і публіковати. Першы, політічно заміряны статї написав як штудент про партійный часопис політічной партії „Národní demokrаcie“, председом котрой быв екс-премєр чехословацькой влады Карел Крамарж. З Крамаржом мали єднакы погляды на задачу Росії в европскій політіцї. Демократічна Росія мала мати в Европі одповідне значіня. Шкода, но Росія ся в ани в минулім, ани в теперїшнїм сторочу не стала демократічнов країнов.
Стрічі з Крамаржом мали важный вплив на ёго далшый жывот. Вырїшив, же ся стане новинарём. В тім часї журналістіка як штудійнa шпеціалізація не екзістовала. Так ся по штирёх семестрах правницькой факулты записав на Філозофічну ці Теолоґічну факулту в Римі, з латиньскым языком навчаня. По абсолвованю двох семестрів із штудій одышов. Чув ся достаточно фундованым на професію новинаря, котру зачав робити в роцї 1933 і не хотїв ся стати священиком. Таксамо языково быв на ню барз добрї приправленый. Словом і писмом владїв 9 языкамми, знав руськый, словацькый, нїмецькый, чеськый, мадярьскый і латиньскый язык. Актівно говорив і по французькы, сербскы, розумів таксамо хорватьскый язык, а самособов бісїдовав і писав материньскым русиньскым языком.
Од року 1935 быв таёмником Союзу підкарпаторуськых новинарїв. В 1938. роцї быв зволеный за председу русиньской културной орґанізації Русинів в Пряшові Руськый клуб – 1923. До 1938. року быв редактором Русского Вестника і Карпаторусского Голосу, котры выходили в Ужгородї. В половинї року 1938 закладує з двома приятелями–редакторами нове періодічне выданя Карпаторусская Правда, котра ся в короткім часї стала думкотворнов. Выходить великым тіражом, а Алексій Ільковіч як 28-річный ся став єй шефредактором. Спонзором при заложіню новинок была ёго мати Ірена, котра го барз підпоровала. Новинкы підпорила сумов 10 000 Кчс, што было в тім часї дость велё грошей. Главнов орьєнтаціов денника была снага інформовати чітателїв найвекшых підкарпаторусиньскых міст о жывотї і дїяню на Підкарпатьскій Руси, а таксамо здобытю автономії Підкарпатьской Руси. Новинкы пропаґовали автономію і пересвідчовали людей о єй выгодах. Публіковали ся ту і крітічны статї на адресу чехословацькой влады, яка не мала охоту признати Русинам автономію, чім не дотримовала Уставу ЧСР з року 1920 і Сент-Жерменьскый договор з 1918. року.
Алексій Ільковіч – русиньскый новинарь
Алексій Ільковіч мав барз добрый характер, знав притягнути на свій бік многых приятелїв. Быв то мудрый, розпозераный, самосвідомый, а тыж барз сполоченьскый чоловік. Особно ся знав із вшыткыма вызнамныма русиньскыма і чехословацькыма політіками тридцятых років 20. стороча. Одкрыто крітізовав дакотрых політіків, чім собі роздобыв і неприятелїв і властне огрожіня.
В 1937. роцї Крайскый суд в Кошыцях го одсудив на три рокы арешту за параґраф розбиваня републікы. Єдиным ёго грїхом было заложіня пресс-аґентуры Karus з центром в Ню Йорку, котру заложыв вєдно з політіком Др. Ґеорґіом Ґеровскым. Задачов аґентуры было інформовати америцькых Русинів о сітуації в середнїй Европі. Ґеровскый, котрого тыж мали заперти, ся захранив тым, же втїк до Америкы. Стало ся то в 1. ЧСР, в штатї, котрый ся выголошовав за найдемократічнїшый в Европі. Як кебы сові Чехы не усвідомлёвали, же небезпеков про них не є снага русиньского новинаря о автономію, но є нёв розпинаня нїмецького націстічного режіму і Генлайновы Судеты. В днешнїм часї бы за такый чін быв наш новинарь похваленый.
По амнестії в половинї року 1938 ся Алексій із запалом вернув ід новинарьскій роботї. Наслїдовав гектічный час, котрый подробно описав в роботї Підкарапаторуська автономія.
По падї Годжовой влады, окрем іншых, телефоновав і з новым председом влады ґенералём Яном Сіровым. По Віденьскім рїшіню з 2. новембра 1938 Словакія і Підкарпатьска Русь стратили велику часть своёй теріторії. Наслїдовала іщі гірша подїя – обсаджіня Підкарпатьской Руси Мадяріов. І тоту часть смутной історії описав Алексій в роботї під єднаков назвов. Русинам ся поступно тратили сны о автономії… Слїдовало інтернованя вызнамнїшых політіків, новинарїв і іншых особностей на Ужгородьскім замку. Меджі нима быв і Алексій Ільковіч. По обсаджіню Підкарпатьской Руси Мадяры выголошовали, же то, што не дали Чехы Русинам за 20 років, они їм дадуть за 24 годин. Ільковічови ся поступно розплывав і ёго новинарьскый сон.
В тій атмосферї фрустрації і скламаня му Мадяры понукли місто дiктора в будапештьскім розгласї про русиньску і словацьку меншыну. По довшім роздумованю тото місто прияв і зачатком 1939. року ся переселив до Будапешту. Відїв в тім яку-таку шансу боёвати за русиньске дїло. Языковый проблем не мав. Добрї знав по русиньскы, по словацькы і по мадярьскы. Но в короткім часї настало розчарованя. Пришов на то, же вшыткы ёго матеріалы суть цензурованы. Сам ся пересвідчів о тім, же обіцянкы Мадяр о будучности Русинів суть фалошны. Мадяры ся усиловали о зновувыбудованя Великой Угорщіны, а русиньску меншыну поважовали лем за єдну з многых. Скламаный Алексій вырїшив, же ся верне на Словакію.
На словацькім конзулатї cобі выбавив словацькый паспорт, бо чехословaцькый стратив платность, а через Братїславу ся вернув на Словакію, домів до Фулянкы, де го за два днї – 27. мая 1940 словацька поліція затримала, а пак ескортовала до арешту в Ілаві. Треба повісти, же в тім часї пановала меджі Словакіов і Мадяріов напята політічна атмосфера, зато на Словакії людей підозрївали із шпіонажы про Мадярьско. В арештї, де го вышетрёвали, молодый Ільковіч перебыв 7 місяцїв, пак быв без обвинїня пропущеный на слободу, но быв му дорученый вымір о поліцайнім доглядї, котрый тримав аж до 13. авґуста 1941 року. В тім часї написав вшыткы свої три роботы:
- Позначкы ід проблемам підкарпаторуськым
- Підкарпаторуська автономія
- Обсаджіня Підкарпатьской Руси Мадяріов
Писав їх так, як собі факты памнятав, бо вступ до архівів і бібліотек мав заказаный. Жыти із журналістікы ужe не міг, также, мусив рїшыти, як буде заробляти на хлїб. В колонцї професія собі зачав писати: „сукромный урядник“. Выповнёвав офіціалны друкованы формулары розлічных договорів, жадостей, справ і іншы документы, з котрыма ся на нёго обертали розлічны особы або уряды. Мав скінчены штири семестры права на Карловій універзітї в Празї, што му значно помогло в тій роботї. Надїяв ся, же по скінчіню войны ся політічна сутуація змінить і він ся верне назад до Ужгороду, де буде мочі выконовати свою новинарьску роботу.
Алексій Ільковіч і Гелена Ільковічова, роджена Янічкова із Фулянкы
Зачатком 1942. року ся ближе спознав із шумнов штудентков з ґімназії з Пряшова, Геленов Янїчковов, яка походила з ёго родного села – Фулянкы. В лїтї того самого рока ся з нёв в братїславскій ҐК церькви повінчав. Гелена мала втогды 17 років і ґімназію в Пряшові не докінчіла, бо наслїдовала свого мужа до Братїславы. В Братїславі были до лїта 1944 року. В тім часї му жена породила двох сынів – Алексія (1943) і Владиміра (1944).
Траґічна смерть Алексія Ільковіча – 20. 12. 1944 при бомбардованю Пряшова
В осудный день – 19. септембра в роцї 1944 ся Алексій Ільковіч находив в пряшівскій кавярни Берґер (днесь цукрарня Вікторія), де по цїлословацькім затягу, замірянім на можных антіфашістів, го затримало ґестапо. Прічіна была незнама. Може говорив по руськы або по русиньскы, може чітав руськы або русиньскы новинкы, або може выконовав іншу протіфашістічну роботу, о котрій нихто ніч в родинї не знав. Може ся нашла даяка „добра“ душа, котра го удала… Отець Іларій Ільковіч, якый добрї знав по нїмецькы, ся снажив свого сына дістати з арешту. Прияв го велитель ґестапа, но пропустити Алексія ся катеґорічно одпер.
20. децембра 1944. року Пряшів зазнав найчорнїшый день у своїй історії. Бомбардованя міста ся стало осудным. Прямый засяг будовы арешту ґестапа быв знічуючій. Загынули скоро вшыткы арештанты – 120 особ + 12 дозорцїв. Цїлково, по засягу і іншых цїлїв, загынуло у Пряшові веце як 132 цівілных особ (Позерай: PETRAŠKO, Ľudovít: Bombardovanie Prešova sovietskymi lietadlami (новинкы Korzár z 30. 12. 2004). Алексій Ільковіч траґічно загынув як 34-річный. Похованый є на Великім цінтерю в Пряшові. За нецїлый місяць, 19. януара 1945 року Пряшів быв ослободженый Совєтьсков армадов.
Бібліоґрафія
ІЛКОВІЧ, Владимір: Русиньскый новинарь. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2014, с. 7 – 18, ISBN 978-80-89746-01-9